Розвиток в Україні цифрової економіки сприяє виникненню та розширенню нових моделей правовідносин. Інноваційні технології створюють нову реальність, яка потребує адаптації практично всіх інститутів права. Для реалізації людського потенціалу в таких умовахфвиникає очевидна необхідність у створенні чіткого механізму правового регулювання.
За вказаних обставин договір видається найефективнішою формою юридичного закріплення бажаного сторонами економічного змісту.
Статтею 6 Цивільного кодексу України визначено, що сторони мають право укладати договори, що не передбачені актами цивільного законодавства, але відповідають його загальним засадам, так звані непонайменовані договори. Важливою умовою укладення такого виду договору є досягнення згоди між сторонами щодо його предмета.
Зокрема, також визначено, що в договорі, передбаченому актами цивільного законодавства, сторони мають право врегулювати свої відносини, не врегульовані цими актами, тобто укласти "поіменований договір" з урахуванням особливостей предмета такого договору.
Варто зауважити, що вільне моделювання договорів в IT-сфері не завжди мінімізує ризики для кожної зі сторін. Попри диспозитивний характер цих угод, їх тлумачення, унесення змін і доповнень часто становлять труднощі, оскільки створюють собою певний прецедент.
Отже, на сьогодні єдина правова природа договору, який би регулював правовідносини в IT-сфері, залишається невизначеною. Господарський або Цивільний кодекси України прямо не визначають специфіку істотних умов, необхідних для врегулювання створення або використання різних об'єктів IT-сектору.
Аналізуючи судову практику, неодноразово можна натрапити на висновки судів щодо змішаної природи договорів зазначеної сфери.
Наприклад, у постанові ВС від 25.06.2020 р. No 910/2683/19 між відповідачем і позивачем було укладено договір, за умовами якого одна сторона зобов'язалася надати комплексні креативні, інформаційні, цифрові, рекламні, маркетингові послуги, послуги з організації проведення промоакцій, здійснити розробку дизайну та функціонального наповнення інтернет-сайту, постачання програмного забезпечення, а також надати інші послуги, пов'язані з просуванням бренду, продукту та послуг у мережі Інтернет, визначені цим договором, а друга сторона зобов'язалася прийняти та своєчасно оплатити послуги / роботи / програмне забезпечення.
Суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновок про те, що укладений договір за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів про надання послуг, підряду, виготовлення та передання прав інтелектуальної власності тощо. Водночас Верховний Суд визнав безпідставним і не взяв до уваги посилання скаржника на те, що суди попередніх інстанцій, порушивши ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України, не врахували висновків Верховного Суду України від 02.10.2012 р. у справі No 23/236 щодо застосування ч. 4 ст. 822 Цивільного кодексу України, оскільки вказаний договір не має ознак договору будівельного підряду.
Отже, якщо сторони неправильно назвуть або оберуть вид договору для врегулювання між ними правовідносин, що виникають, то під час судового вирішення їхнього спору правову класифікацію договору фактично здійснюють суди.
Для реалізації ефективного управління інтелектуальною власністю у сфері цифрового простору 15 квітня 2021 року Верховна Рада ухвалила в першому читанні проєкт закону "Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні" No 4303.
Як зазначено в пояснювальній записці, метою законопроєкту є формування в Україні протягом найближчих років передової цифрової економіки та зростання частки високотехнологічних продуктів та послуг у загальному ВВП України до 10 відсотків.
Положеннями законопроєкту запропоновано створити Дія Сіті – середовище (екосистему), що стимулюватиме розвиток цифрової економіки, розробки в галузі передових технологій із високою доданою вартістю та формування економіки знань.
Законодавець визначив можливість обрання контрактної форми трудового договору під час оформлення трудових відносин між резидентами Дія Сіті та їх працівниками, що вирішує низку проблемних питань щодо працевлаштування працівників і виконання ними своїх безпосередніх функцій.
Отже, потреба в ухваленні вказаного законопроєкту прослідковується в об'єктивній потребі створення самостійного юридичного напряму, з використанням традиційних інститутів приватного та публічного права, не обмежених класичними поняттями цивілістичної доктрини.
Щодо правового регулювання укладення договорів варто звернути увагу, що проєкт закону No 4303 концептуально по-новому підходить до інституту компенсації та стягнення збитків за неналежне виконання умов договору.
Пославшись на неефективність застосування чинної норми про правові наслідки укладення угоди, за якою одна сторона ввела в оману іншу сторону щодо істотних обставин, законодавець пропонує запровадити таке поняття, як запевнення, унісши відповідну статтю до Цивільного кодексу України. Таким чином, проєкт визначає можливість сторін погодити перелік запевнень, які надано щодо обставин і які мають значення для укладення, виконання або припинення такого договору.
Проаналізувавши окреслену проблематику, варто зазначити, що під запевненням потрібно розуміти викладені в письмовій формі певні гарантії щодо відповідності реальним обставинам, які мають істотне значення для договору. Фактично для сторін запевнення є механізмом запобігання ризикам.
Водночас положеннями вказаного законопроєкту передбачено необов'язковість доведення всіх складових елементів цивільно-правового порушення. Визначено можливість виплати компенсації за зразком англійського інституту indemnity, суть якого полягає в тому, що одна сторона договору може зобов'язати іншу сторону виплатити компенсацію в разі настання передбачених договором обставин, не пов'язаних із порушенням зобов'язань. Компенсацію сплачують незалежно від наявності умислу та вини особи, яка бере на себе обов'язок сплатити компенсацію. Така позиція не зовсім узгоджується з усталеною судовою практикою та положеннями цивільного права.
Наприклад, у справі No 759/2997/17 Верховний Суд, розглядаючи питання щодо накладення пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором про надання послуг розроблення та впровадження інтернет-орієнтованого програмного забезпечення, дійшов висновку, що суди повинні оцінити доводи виконавця щодо наявності вини в його діях, а також домовленості сторін щодо невиконання зобов'язань незалежно від установлених строків.
Отже, на думку Верховного Суду, суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив заявлені відповідачем доводи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення цієї справи, зокрема щодо відсутності його вини в невиконанні договору про надання послуг і безпідставності нарахування пені.
Положеннями згаданого проєкту також передбачено уникнення необґрунтованого зменшення компенсації в судовому порядку, за умови, що сторона не мала умислу у збільшенні збитків. У таких випадках суди повинні покладатися на доказову базу, що сприятиме дотриманню принципів справедливості судового процесу.
Реалізація прав сторін істотно залежить від правової природи договору з погляду його добровільного або юридично зобов'язального характеру. Згаданий проєкт закону No 4303 допоможе забезпечити умови укладення та належне виконання договірних зобов'язань у сфері IT, сприятиме захисту прав сторін договору в умовах упровадження інноваційних технологій у приватноправові відносини.
Автор, юрист GORO legal - Марина Крилевець.
